Для Спілки випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка пам’ять про загиблих студентів це не формальний жест. Це біль всередині, коли розумієш: на війні гинуть не «чужі», не абстрактні герої, а гинуть наші діти. Ті, хто нещодавно був студентом, мав плани, жив університетським життям, а в якийсь момент зробив свій дорослий, страшно дорослий вибір.
242 дні оборони Донецького аеропорту стали символом незламності. Місцем, де бетон не витримав, а люди витримали. Для університетської спільноти, і для студентів, і для випускників, ця історія має дуже конкретні імена. Серед кіборгів були наші студенти – Святослав Горбенко та Тарас Коваль.
20 січня ми вшанували пам’ять захисників ДАП. Пам’ятна хода пройшла шляхами, які пам’ятають Святослава і Тараса: від Жовтого корпусу до Червоного, а далі- до Місця Тиші, університетського простору пам’яті загиблих студентів.
Святослав Горбенко – студент-японіст, наймолодший із кіборгів, загиблий у жовтні 2014 року, посмертно удостоєний звання Героя України.
Тарас Коваль- студент-юрист, захисник Донецького аеропорту, який продовжив боронити країну і загинув у 2022 році, захищаючи Харківщину.
Під час вшанування звучали дуже різні слова: і спогади, і особисті історії, фрази, сказані колись і тепер почуті зовсім інакше. Листи, світлини, відео – все те, що нагадує: за кожним ім’ям стоїть не лише подвиг, а жива людина, чия присутність досі відчувається поруч.
На Місці Тиші голова Спілки випускників КНУ Олександр Гришко від імені всієї спільноти випускників віддав шану загиблим студентам і поклав квіти до меморіалу пам’яті.
Сьогодні в університетському просторі пам’яті зафіксовано двадцять одне студентське ім’я, і для багатьох із нас це не абстрактний перелік, а усвідомлення того, що війна торкнулася найважливішого для Університету- наших студентів. Це ті, хто мав закінчити навчання, увійти в професію, стати частиною суспільства, за яке вони зрештою віддали життя, і саме тому пам’ять про них виходить за межі окремої події чи дати.
Для Спілки випускників ця пам’ять є складовою відповідальності дорослої спільноти перед молодшими, перед університетом, який формує покоління, і перед країною, що живе ціною конкретних людських рішень. Вона вимагає стриманості, гідності й готовності нести її далі з чітким усвідомленням власної ролі.
Університет у цьому сенсі постає не лише як освітня інституція, а як спільний простір людей різного віку, досвіду й життєвих шляхів, об’єднаних відповідальністю одне перед одним. Саме в такій спільноті, між студентами, випускниками, викладачами зберігається пам’ять про тих, хто вже не зможе бути поруч, але назавжди залишається її частиною.

Памʼять про загиблих студентів наш обовʼязок і сила.

🇺🇦Слава Героям!